Парафія Святих Кирила і Методія

ЖИТТЯ В ЧАСІ ВІЙНИ. Тиждень другий…

Життя в часі війни – це думати по-новому, розмовляти по-новому, займатися справами з новими пріоритетами, це посвячувати час на інші справи, на які, можливо, в звичайний час і не зверталося великої уваги. Життя в часі війни – це особливий час, який всі люди переживають по-різному: одні кажуть, що їх «не береться ніяка робота» і вони сидять по своїх домівках, стривожені і перелякані; інші кажуть, що вони би «гори перевертали» і таким чином, беруть участь у різних волонтерських акціях, заходах і хочуть допомогти державі, військовим захисникам тим способом, яким вміють і можуть. Одні посвячують достатньо часу для молитви, інші визнають що і молитися їм важко, що краще для них щось робити фізично, бути чимось зайнятими.

А як, священник, я також почав проводити час по-новому – більше часу для молитви і більше часу для розмов з людьми, більше часу для заспокоєння потребуючих і більше часу для приділення уваги людям, які в даний час потребують твоєї уваги, твого часу, твого погляду, твого слова, твоїх обіймів… і це є особлива ділянка, якій ми покликані посвячуватися. І так хотілося на початку, щоб та жахлива диявольська війна закінчилася якнайшвидше і щоб майбутні історики писали, що ця московсько-українська війна 2022 року тривала один тиждень чи кілька днів, однак минає другий тиждень, а кінця краю не видно, це жахіття продовжується.

СУМНО І БОЛЯЧЕ:

СУМНО, бо помирають військові і мирні люди, і їх дійсно багато. Помирають військові росіяни, бо ж вони або ж з власної волі, ідеологічно спотворені і в цьому переконані, чи зі злочинного наказу їхнього керівництва, будучи підневільними рабами свого, так званого «демократичного» суспільства, прийшли загарбати нашу землю і вести кровопролитну війну. Їх вже понад 10 тисяч чоловік, померлих і смертельно ранених. Помирають військові наші українські хлопці, чоловіки і жінки, які на своїй рідній, Богом даній землі, встали захищати нашу Батьківщину, залишивши своїх рідних, свої сім’ї і в зимово-весняному (лютий-березень) холоді, заради свобідного і щасливого майбутнього своїх рідних, часто віддають своє життя, помираючи від ворожої кулі. Помирають мирні люди, мирне населення – діти, жінки, чоловіки, молоді і літні люди: це ті, які померли від бандитських обстрілів. Є багато людей, чиї будинки зруйновані через бомбардування і вони залишилися просто під відкритим небом. Є люди, які не витримують цього тиску війни, цього стресу і помирають, такі особи не будуть залічені до жодної статистики, вони померли, бо просто не витримали…

БОЛЯЧЕ, бо ця кровопролитна і брехлива війна, проходить у 2022 році, у ХХІ столітті, в часі розвитку технологій і шаленого прогресу всього людства. Боляче, бо брехню і зокрема брехню про цю жорстоку війну в Україні представляють як правду і багато людей цього світу, як впливових світових політиків, так і звичайних простих людей в це вірять або ж просто зі страху мовчать, не реагують і живуть «своєю правдою». Боляче, бо є журналісти, які покликані говорити правду, а вони відверто брешуть на замовлення і так формують фальшиву думку слухачів і глядачів: вони з такою інтенсивністю обманюють, що і самі вже починають в це вірити. Обманюють і роблять це агресивно і без журналістської етики. Боляче, бо є люди, які схвалюють війну, аргументують і оправдують її необхідність, закривають очі і неправдиво свідчать, що мирне населення не помирає. Про ці речі виходить багато відео сюжетів в Росії і це поширюється на світ. І тут згадуються моменти з об’явлення Богородиці у Фатімі у 1917 році, коли Діва Марія казала: «Моліться на вервиці щодня, щоб досягти миру та закінчення війни» (13.05.1917), а також просила молитися за навернення Росії, щоб її помилки не поширювалися по всьому світі. Боляче, бо є люди-зрадники, які за «тридцять срібняків» зраджують загально-людські та християнські цінності, прикриваючись своєю агресивною поведінкою, декларуючи себе «істинно православними» чи просто заробляють копійку, ставлячи мітки для ворога-агресора. Це так звані формальні співпрацівники агресора, а відповідно і спів-відповідальні. Боляче, бо багато людей є байдужих: як в Україні з думкою аби «мене це минуло», «головне, щоб я і мої близькі не постраждали» і «треба то перечекати», так і за кордоном, думаючи що та війна «десь там далеко, в Україні», а насправді це є війна всієї Європи, всього правдиво християнського континенту, та й цілого людства загалом – війна-боротьба за правдиві європейські цінності – ці, які пов’язані з Божими і загальнолюдськими законами, такими як гідність людини, цінність людського життя від зачаття аж до природної смерті, недоторканість людського життя, повага і пошана до інших народів та їхніх земель. Це боротьба проти диявола, ворога людини, це війна проти зла і проти впливу сил зла на цілий світ і на кожну людину зокрема. Християнин не може бути байдужим…

Це боротьба правди проти брехні, батьком якої є диявол і про це чітко читаємо в Євангелії і саме ці слова Ісуса Христа відображають внутрішню суть цієї війни, яка викликана гордістю, брехнею, насиллям, хитрістю і зневагою: «Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити. А був він душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зо свого говорить, бо він брехун і батько лжі. Мені ж, що правду вам каже, ви не вірите. Хто з вас може довести гріх мені? То чого, коли я правду кажу, ви мені не вірите? 47 Хто від Бога, той слухає слова Божі. Ви ж тому й не слухаєте, бо ви не від Бога» (Ів 8,44-47).

Війна – це нові виклики для Церкви і для нас священників, семінаристів, монахів і монахинь, вірних і активних членів Церкви і для всіх християн. Що ж я можу зробити для моєї землі в такий непростий час воєнного стану? Це запитання, яке кожен українець і кожна українка повинні собі ставити, бо дуже часто ставлять питання навпаки: що мені дала наша держава? Війна – це нагода для утвердження нашого народу у його самобутності, особливості, у рідній культурі і традиціях, це тест на любов до Батьківщини, тобто на патріотизм, це тест на національній ідеї, любові до своєї землі і своєї нації – українців; це тест на любов до рідної мови, хоча ми всі усвідомлюємо, що є частина наших українців російськомовні; це тест на культуру життя, поведінки, ставлення одні до одних, готовності згуртуватися і допомогти. Саме війна показала, як велика частина наших людей піднялися, зорганізувалися і виявили готовність конкретно допомогти одні одним.

МОЛИТОВНЕ СТОЯННЯ

Ми у нашій парафії перейшли на новий графік богослужінь. Попри великопосні богослужіння, в нас триває щоденне молитовне стояння від 15 години до 20 години, і ця молитва включає читання Псалтиря, молитву на Вервиці, Божественну Літургія і Літургію напередосвячених дарів, Хресну Дорогу та інші молитовні практики. Це головний і святий обов’язок духовенства, воїнів Христових, які покликані воювати духовним способом – посвячувати багато часу на молитву, молитися невтомно і організовувати різні нагоди для молитви для своїх вірних. Також транслюємо всі ці молитви, богослужіння як і щоденне відео-звернення нашого Блаженнішого Святослава з нагоди війни через он-лайн засоби (соціальні мережі та ю-туб канал).

Саме молитва є підтримкою і розрадою для наших воїнів захисників та захисниць. Саме молитва є засобом заспокоєння та врівноваженого сприйняття реальності, в якій ми опинилися (в стані війни). Всі, хто моляться – поручають Богові своїх рідних, близьких, свою державу і її провідників, свою Церкву та її провідників. Так як воїни мають святий обов’язок захищати свою землю від агресора, так і духовенство має святий обов’язок не втікати, а бути на передовій свого народу, своїх громад – супроводжувати у молитві своїх братів і сестер.

ПОХОРОНИ ВІЙСЬКОВИХ

Ще один виклик війни – це поминальні богослужіння та захоронення полеглих у війні. За цей короткий час, за останній тиждень, я відправляв один похорон покійного воїна Валерія, полеглого в Одесі від ворожої кулі і якого ми захоронили на івано-франківському міському кладовищі на «Алеї Слави» та один парастас за покійного родича нашої парафіянки – воїна Сергія, який загинув у Чернігові від кулі ворожої і тіло якого важко забрати і ми збиралися на поминальну молитву без присутності тіла у нашому храмі. Попри похоронні богослужіння, важливим елементом є духовна праця з родичами полеглих, які стали захисниками і віддали своє життя за спільне добро. Тут є біль втрати рідної людини, але тут є і радість, що наша земля має таких сміливих захисників, які йдуть воювати і помирають за те, що не бояться захищати незалежність і недоторканість нашої Батьківщини, виявляючи таким чином свою любов до цієї землі. Тут пригадуються мені слова Ісуса Христа: «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів 15,13). Ці люди віддали своє життя за Батьківщину і вони заслуговують на гідне і достойне поховання, і в цьому лежить велика відповідальність на керівниках держави всіх рівнів і на нас, священниках.

Дивно звичайно є чути, коли керівництво нашої держави просить країну агресора забрати своїх померлих військових, а вони цим нехтують і залишають тіла на полях бою. Це, дорогі браття і сестри, ХХІ століття. Якщо ми, українці, хоронимо наших захисників зі священником, молитвою, то в країні агресора померлих стараються не помічати, їхню наявність заперечувати. Боляче, бо ці померлі також люди, сотворені на образ і подобу божу і мають безсмертну душу, за спасіння якої треба молитися.

 

БУТИ «ГОЛОСОМ» ПРАВДИ ПРО ВІЙНУ У СВІТІ

Сьогоднішній світ наповнений незрозумілими і дивними речами, які, інколи, не підлягають раціональному поясненню. Тому християни, саме зараз у 2022 році, мають особливе покликання – бути «голосом правди» у пустелі сучасного самовпевненого і брехливого світу. Цей голос можуть слухати або ж не слухати, чути або ж не чути, однак християни мають цей голос піднімати і не мовчати, ані на зло, ані на брехню, ані на злобу і ненависть, якими заполонюють наші загарбники вуха і серця слухачів, котрі нездатні аналізувати, читати, перевіряти інформацію.

Сьогодні, кожен християнин, де би він не проживав – чи в Україні чи в іншій країні світу, ким би він не був – чи українцем по крові чи іноземцем, який має якесь відношення до нашої держави, повинен бути «ГОЛОСОМ» у пустині сучасного світу. Кожен має святий обов’язок виступити за правду і захищати її. Кожен має обов’язок захищати життя людини, від її зачаття і до природної смерті, кожен має захищати людське життя, як цінність, даровану нам від самого Господа, кожен має захищати правду, а вона є одна, а не як ми звикли казати «в своїй хаті своя правда». Правда є Божа, одна і незмінна, і ніхто не може назвати себе християнином «істінним», якщо не захищає правду Божу, а толерує зло і гріх, ніхто не може назвати себе учнем Ісуса Христа і благословляти вбивство чи мовчати на вбивство, бо прийде час, коли кожен отримає заплату за свої вчинки, чи в цьому житті чи у вічності.

Сьогодні кожна здорово мисляча людина повинні підняти свій «голос» і сказати тим способом, яким може і тим людям, кого знає, що в Україні йде велика кровопролитна війна і на це християни не можуть мовчати. Якщо наші українці, брати і сестри рідні по крові, розсіяні по цілому світі, то вони покликанні говорити на мовах тих країн, у яких живуть, що в Україні помирають українці і що на це світ ХХІ століття не може мовчати. Бо мовчанка на зло і байдужість до біди нашого ближнього робить мене «формальним співпрацівником», а, отже, і співвідповідальним за вчинене зло. Будьте всі здорові, цінуйте життя, кожну людину і не мовчіть на зло. Помоліться за нас, українців, щоб ми чинили Божу волю у цьому житті… З нами Бог, бо ми на своїй землі і хочемо жити мирно на своїй рідній, Богом благословенній  і багато страждальній землі… Дякую всім, хто за нас молиться і нам допомагає вистояти у цій боротьбі. Божого Вам благословення і після війни чекаю Вас в гості.

о. Йосафат Бойко, ВС

Священник з країни, в якій йде велика війна…

Новини парафії, Новини УГКЦ, Проповіді

  • Переглядів: 328