СЛОВО ПАРОХА з нагоди 10-літнього ЮВІЛЕЮ ОСВЯЧЕННЯ ХРАМУ

Господь БОГ дав нам ласку дочекатись цьогорічного Парафіяльного Празника. Це особливий 2023 рік, бо рівно 10 років тому, а саме 2 червня 2013 року, був освячений наш рідний ХРАМ святих Кирила і Методія в Івано-Франківську (Крихівцях) по вул. Вербовій, 32. Наша святиня стала місцем, навколо якого об’єднуються багато наших вірних – тих, які живуть поблизу нього і територіально належать до нашої спільноти (жителі масиву Долішній Лан с. Крихівці, колишні дачні ділянки с. Загвіздя, які відділені річкою Бистриця Солотвинська від самого села Загвіздя та частина жителів вул. Набережної в місті Івано-Франківську) і тих, які приїжджають до нас з інших частин міста чи області. Є ще нова категорія вірних «віртуальні парафіяни», які моляться з нами через он-лайн трансляції.

10 РОКІВ – ЦЕ НЕ БАГАТО, АЛЕ І НЕ МАЛО. Тому хочу поділитися з Вами деякими думками:

За ці роки ми мали багато діточок, які прийняли святі Таїнства Хрещення і Миропомазання у нашому храмі. Кожне Хрещення – це завжди свято, якому передує приготування. Подумати лише скільки розмов було проведено з різними людьми, яких запрошували бути хресними батьками і матерями і які мали певні перешкоди; велика частина таких людей, які були запрошені і виявили бажання стати духовними батьками для новонароджених діточок дійсно підійшли серйозно до цих відповідальностей і стали активними вірними нашої Церкви, змінили свій підхід до Церкви. Звичайно, частина, на жаль, так і не усвідомили великого покликання бути «хресними» батьками, тобто духовними батьками і матерями і залишилися при своїх неправильних переконаннях. Серце священника дуже радіє, коли всі учасники таїнств Хрещення і Миропомазання підходять до них з великим трепетом та любов’ю до Господа і до Церкви.

Скільки молодих християн в нашій святині прийняли святе Таїнство Вінчання і тримаючи руки на Євангелії, склали присягу перед Богом та пообіцяли один одному аж до смерті «любов, вірність, чесність подружню» (а наречена ще й «послух подружній). І цьому великому дійству передувала клопітка й обов’язкова підготовка – зустрічі та розмови зі священником, курс Передшлюбної Катехизації, пошук необхідних документів, оповіді у храмах по місцю проживання (якщо хтось з наречених територіально не належав до нашої парафіяльної спільноти). Інколи наречені, звертаючись до священників з проханням повінчатися в храмі, думають, що то достатньо лише їхнього бажання і їм відразу зроблять свято. В дійсності не так все просто: Свята Церква вимагає підготовки до такого серйозного життєвого вибору, щоби священник у совісті був спокійний, що він зробив все для того, аби наречені усвідомлювали велику відповідальність, як беруть на себе, і що самé вінчання в храмі не є гарантією довготривалого спокійного родинного життя. Таїнство Вінчання це початок нового родинного життя (двоє стають одним): воно може бути РАЄМ або ж перетворитися на ПЕКЛО. Гарантією витривалості в шлюбі є один Господь Бог і тому, ті подружні пари, які тримають зв’язок з Богом, дружать з Господом, приступають до святих таїнств Покаяння, сповідаючись зі своїх гріхів, беруть участь у недільних і святкових богослужіннях, часто причащаються, разом моляться в родині і в храмі, зазвичай витримують і живуть щасливо в родині. На жаль, я є свідком, коли люди ігнорують вищенаведені засоби духовного життя, інколи і зневажають святі обряди та вимоги Церкви і, відповідно, зустрічаються з болючими наслідками, а відтак, шукають визнання недійсності через церковний суд. В таких випадках серце священника є дуже засмученим.

Кожного року в нашому храмі діти приступають до Першої Сповіді та Урочистого Святого Причастя. Церква Христова вимагає приготування до такого важливого моменту в житті християн. Ми, дякувати Богу, маємо чудових Сестер монахинь, які проводять навчання (катехизують) протягом року і на завершення, приблизно в кінці травня, ми організовуємо велике свято. В окремий день від Урочистого Святого Причастя діти приходять до Першої Сповіді. Ми звичайно, заохочуємо всіх батьків і родичів приходити з дітьми і давати приклад, тим самим показуючи цінність і Сповіді і Святого Причастя, показуючи, що це серйозна справа нашого християнського життя, а не просто одноразова подія з платтями, костюмами і свічками. Інколи ці заняття приготування до Святої Сповіді ми могли трішки скоротити, інколи вони проходили у форматі он-лайн, однак старалися дійсно мати до цього серйозних підхід. Наші сестри посвячувалися нашим дітям тут у парафії чи дітям з тих шкіл з міста, які просили про таку підготовку. Велика радість, коли діти готуються до цього особливого моменту в їхньому духовному житті, а батьки в цьому підтримують. На жаль, є випадки, коли батьки байдуже ставляться до цієї події або ж зупиняються лише і виключно на другорядних речах (плаття, костюми, святковий стіл та інше). Тоді і священник і сестри монахині досить засмучені через такий поверховий підхід. Подібне ставлення зі сторони родичів можна спостерігати  у відношенні до занять Катехизації при нашій парафіяльній Катехитичній Школі св. Івана Боско: є батьки, які дійсно переживають, щоб діти брали участь і навчалися, а є такі, які не вважають це за необхідність.

Тут мені згадуються слова праведного Митрополита Андрея, які він написав ще в 1939 році: «Найважніша справа для Церкви, народу й родин – аби діти були добре виховані. Коли людина від дитинства навчиться боятися Бога, заховувати Його святі заповіді, дбати про Божу благодать, стерегтися гріха, тоді й у житті буде добрим, совісним чоловіком, правдивим християнином і принесе родителям, Церкві та Батьківщині потіху та славу і буде працювати з хісном для Бога та ближніх. А навпаки, коли дитина не навчиться катихизму, коли не вправиться замолоду в боязні Бога та в совісному виконуванні обов’язків, виросте на чоловіка, що не зумів бути добрим та виконати своїх обов’язків супроти Бога і ближніх. Ми, священики, по спромозі працюємо для Вас та над вихованням Ваших дітей. Між тими обов’язками найважніший – проповідати і катихизувати діти. Самі знаєте, що ті наші обов’язки були все нелегкі, а відповідальність перед Богом та людьми – важка. Тепер вони стали ще тяжчі».

Хоч і небагато, але все ж-таки ми мали Християнські похорони наших вірних. Останнім часом ми хоронимо багато і молодих людей – і воїнів і тих, які померли через різні хвороби. Зазвичай в переддень Похорону ми йдемо до домівки покійних на відправу Парастасу – молитви заступництва за прощення гріхів та спасіння душ померлих. Інколи на ці відправи нас запрошують до Домів Смутку в нашому місті. І ці молитовні зібрання є гарною нагодою утвердитися в правді християнської віри про воскресіння мертвих, як ми це щоразу сповідуємо у Символі Віри: «Вірую у воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Амінь». Пояснення про християнський похорон і про очищення від різного роду забобонів є дуже важливим елементом нашого церковного життя. Наші парафіяни вже знають, що у випадку якихось питань чи сумнівів необхідно запитувати священника: як і що робити? Дуже важливо мати таку стриманість, щоби не поширювати різних звичаїв, часто поганських і забобонних, які суперечать християнській вірі і можуть стати причиною насміхання з християн зі сторони сектантів чи невіруючих осіб. Дуже хотілося би, щоб увійшов і щоб вкоренився звичай молитися Вервицю і читати Псалтир біля покійного – за прощення гріхів і за спасіння душі, за душі в чистилищі. Бо інколи наші вірні обмежуються тим, щоби когось «найняти», «заплатити» та й хай собі молиться. Гарно було би, якби родичі  і друзі приходили і проводили час в молитві біля покійного, а не в непотрібних розмовах. Як важливо також, що наші вірні не шкодували свого часу, а приходили на спільні молитви і передавали одні одним інформацію, коли хтось з наших рідних, вірних чи воїнів помер.

Парафіяльне життя дуже цікаве. Ми можемо бути його учасниками або ж спостерігачами. Бути учасником – то сила. Бути спостерігачем – то брак відповідальності і втрачена нагода посмакувати життя з Господом у церковній спільноті. Однак є ще можливість бути «критиканом» чи «суддею» парафіяльного життя і така постава не приносить радості, але смуток і біль. А Господь нам дав після свого Воскресіння такі дороговкази на все життя: «МИР ВАМ!», «РАДУЙТЕСЯ!», «НЕ БІЙТЕСЯ!».

Тому, я дякую, що Ви прочитали ці рядки. Я Дякую Богові за дар нашого храму і нашої парафіяльної спільноти. Я дякую ВАМ за все, а Богові за ВАС дякую і за ВАС молюся і ВАС благословляю.

о. Йосафат Бойко, ВС